Був у ТЦК, комплектував нову бригаду і сам поповнив її лави: головний сержант розповів про 11 років служби
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Був у ТЦК, комплектував нову бригаду і сам поповнив її лави: головний сержант розповів про 11 років служби
“У війську я з 2014-го, прийшла повістка по мобілізації. Так потрапив у 92-гу бригаду, – розповідає про себе головний сержант механізованої роти, 53-річний Сергій із Кременчука. – Спочатку стрільцем, а за рік уже став головним сержантом взводу. На цій посаді й служив до 2017 року”.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП
Потім боєць проходив службу в Перший відділ Лубенського РТЦК та СП м. Хорол. Займався рекрутингом, шукав кадри, зокрема для новоствореної 32-ї ОМБр. Іронія долі: влітку 2023-го усіх, хто був придатний, відправили на доукомплектування бригади.
“Так я знову повернувся в піхоту. Спочатку командиром відділення, а згодом сержантом із матеріального забезпечення. Побачив війну й із цього боку”, – додає військовик.
Має позивний “Сокіл”, як спадок із попереднього цивільного життя: займався соколиним полюванням. Сергій зауважує, що це не просто хобі, а ціла філософія. Далекого 2014-го, коли потрібно було постійно спостерігати за небом, бо почали літати перші безпілотники, він сам зголосився стати таким спостерігачем. Пояснив командиру про своє хобі та так і отримав позивний.
У боях під Синьківкою на Куп’янщині Сокіл відчув, наскільки важливо, коли в групі є досвідчена людина. Хлопці, з якими ходив на завдання, були щасливі, що з ними сержант, який впевнений у собі і завжди знає, що та як робити: організувати СП, вести спостереження, копати, що робити далі.
Так, із КСП надходить команда: “Вас криє міномет. Перебувайте в укритті”, а сержант уже пояснює, як це зробити на практиці.
“Не вилазьте наверх, сидіть нижче рівня землі. Пряме влучання – це доля, а під уламки потрапити дуже легко. Роль сержанта – це 50% бойового досвіду й 50% педагогічного таланту. Досвід викликає повагу, без нього – ніяк”, наголошує Сергій.
“Але й люди приходять різні. Особливо мобілізовані, мужики по 40-50 років. Що ти його вже виховаєш? Тут треба контролювати, а не виховувати. І знаходити підхід. Десь проявити командирські якості: “Я сказав – і крапка”. А десь можна піти на компроміс. Головне, щоби підрозділ працював як єдиний механізм.
Як приклад Сокіл наводить бойову роботу під Сіньківкою в тісній взаємодії між піхотою, БпЛА та артилерією. Попри те, що в підрозділі були втрати, ворогів поклали “під кожним деревом”.
“Було приємно побачити результат своєї роботи: ми декілька місяців сиділи в тих пісках, тримали позиції, поки 57-ма бригада обійшла противника з флангів, узяла їх у такий маленький котел і по ньому почала працювати вся наша артилерія. Рідко піхотинцю вдається так гарно побачити, що все було недарма. Зараз тактика сучасної піхоти дуже схожа на тактику розвідки, – каже Сергій. – Уже немає такого поняття, як суцільна лінія оборони, натомість с спостережні пости (СП), де боєць має вести спостереження, наводити артилерію, дрони й відкривати вогонь, тільки якщо ворог вийде прямо на нього”.
Коли новоспечені військові іноді питають, як долати страх, розповідає Сокіл, він відповідає жартом: “Як дуже страшно – заплющуй очі”. Та вже серйозно додає, що універсального рецепта немає. Усе залежить від ситуації.
“Найважче – сидіти під щільним артобстрілом, коли ти в укритті та нічого не можеш вдіяти, тільки чекати й молитися. У стрілецькому бою, навпаки, боятися ніколи. Там адреналін, там ти дієш, переносиш вогонь з цілі на ціль. Як кажуть, хто сцить – той гине. У бою треба діяти”, – говорить боєць.
А ще на війні рятує гумор. Адже, вважає воїн, де є сміх, там менше страху. Майже на кожну життєву ситуацію він має історію або військовий афоризм, які розповідає, щоб підбадьорити підлеглих. Головний сержант згадує, що навіть коли отримав поранення в руку 23 лютого, виставив у Фейсбуці фото перебинтованої руки з середнім пальцем і підписом: “Усім, хто хоче привітати мене з 23-м”.
“Треба вміти переводити важкі моменти на жарт. Це допомагає триматися, – додає військовик. – Втому, звичайно, відчуваєш. Інколи не доспиш, інколи фізично важко, інколи страшно. Але опускати руки не можна”.
Сергій розуміє, що зараз на ньому та його товаришах по підрозділу й інших воїнах, хто не перший рік стримує окупантів на фронті, тримається не лише лінія оборони, але й можливість українців жити в тилових містах.
Свій вибір чоловік зробив ще 2015 року коли вирішив залишитися у війську на контракті. Тоді ще були сподівання, що за пів року війна закінчиться. Наступний контракт підписав 2017-го без сподівань на швидке завершення війни, але з розумінням, що має це зробити.
“Я не розумію тих, хто зараз шукає виправдання, щоб не йти до війська. “Діти депутатів не воюють”, “це війна для бідних”… Людині просто потрібне виправдання власному страху. Сказати “Я боюся” теж треба мати сміливість, – вважає головний сержант. – А ще більше я не розумію тих, хто повоював, а тепер каже, що мобілізація не потрібна. На що вони розраховують? Якщо вже встряг у бійку, то треба битися до кінця. Зупинишся на півдорозі – і що далі? Окупант прийде до тебе додому, і він не забуде, що ти був його ворогом.
Його особиста мотивація з’явилася в 2014-му, каже Сокіл. До того не вважав себе патріотом, не цікавився політикою. Вірив у Будапештський меморандум – думав, що з такими гарантами, як США та росія, нам війна не загрожує. А коли анексували Крим, і у соцмережах росіяни почали радісно реагувати на це, сприйняв це як особисту образу.
“Коли я чую, як здорові мужики шукають собі тисячі виправдань я завжди згадую одного нашого бійця. Він потрапив у Збройні сили за програмою реабілітації від наркоманії. Війна дала йому шанс, якого, мабуть, не дало цивільне життя. Під Торецьком йому знесло пів чола, ходить тепер з металевою пластиною. Його відправили в запасну роту. Але він всіма правдами й неправдами вигриз собі право повернутися до своїх. От і думай, де справжня сила. Коли дивишся на нього, розумієш: немає нічого сильнішого за бажання бути потрібним своїм”, – додає воїн.
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
